П’яниця
В основу твору лягла пам’ятка стародавньої російської літератури XVII ст. «Слово о бражнике, како вниде в рай», зокрема її українські рукописні варіанти «Сказание о бражнику» і «Слово о бражнику славном» [див.: «Русская демократическая сатира XVII века». М.– Л., Изд-во АН СССР, 1954, с. 212]. У своєму виданні «Апокрифи і легенди з українських рукописів» Франко нерідко посилається на рукописний збірник, в якому була притча про бражника.З невеликого прозового оповідання, грунтовно і оригінально розробивши його, І. Франко зробив віршовану поему. Із стародавньої легенди поет запозичив для свого твору епізоди з апостолами Петром і Павлом, з царями Давидом і Соломоном, але відкинув образи святого Миколая та Івана Богослова, як невідповідні його задумові. Замість них Франко ввів новий образ – праведника Ноя, цього, за біблійною легендою, першого п’яниці на землі. Він впускає Клима до раю (в стародавній повісті це робить Іван Богослов, зворушений словами бражника про любов до людей)Посвята Л. М. Толстому пояснюється тим, що саме в ці роки Франко писав про Толстого статті для газети «Kurjer Lwowski», в яких стверджує, що творчість найвидатнішого з-поміж тодішніх російських письменників здобула йому визначне місце серед творчих геніїв усього світу. Казка Л. Толстого «Грішник, що кається» (1886) була одним із джерел твору Франка. Про подібність цих творів не раз писали дослідники [М. Гудзій. Іван Франко і російська культура. – «Радянське літературознавство», 1957, № 3; Н. Є. Крутікова. Лев Толстой і українська література (до проблеми російсько-українських літературних зв’язків). К., Вид-во АН УРСР, 1958, с. 45 – 48].Відомий чорновий автограф однієї з ранніх редакцій поеми, опублікований у журн. «Радянське літературознавство», 1973, № 2, с. 72 – 76. Він подається за ксерокопією автографа (№ 5037).
Іван Франко
